Вы находитесь на старой версии сайта "Писатель Александр Зорич".
Раздел "Пресса" теперь здесь: http://www.zorich.ru/press/
Начало сайта по-прежнему здесь: www.zorich.ru



Александр ЗОРИЧ 

  ИНТЕРВЬЮ

Интервью, данное после встречи с читателями в "Библио-Глобусе" (Москва)

Документ добавлен 25 августа 2001 г.

 

К содержанию раздела "Рецензии"


ХТО БОЇТЬСЯ ОЛЕКСАНДРА ЗОРИЧА?



Опубликовано в: Дзеркало тижня (Киев), № 29 (353) субота, 4-10 серпня 2001 р.

Говорилось:

 

Новости сайта
А.Зорича


 

 

Одного задушливого московського дня я зазирнула до книгарні, аби придбати в тамтешньому відділі наукової літератури банальний довідник з мовознавства, і цілком випадково (якщо взагалі буває у світі щось «цілком випадкове») опинилася в презентаційному залі магазину, де в розпалі була зустріч із письменником-фантастом Олександром Зоричем. Я мимоволі пригальмувала (вірніше було б сказати — «зав’язла в натовпі»), котрий час від часу вибухав реготом.

Двоє з великим смаком одягнених людей — юнак і дівчина (як з’ясувалося згодом, це й був письменницький тандем «Олександр Зорич») стояли на трибунці американського штибу й, орудуючи мікрофонами, відповідали на запитання читачів із залу.

Я слухала впіввуха, позаяк фантастику востаннє читала на студентській лаві. З набагато більшою цікавістю я роздивлялася самого дволикого Олександра Зорича — абсолютно московський письменницький дует, який шкірився професійно відпрацьованими усмішками в камери, і намагалася зрозуміти, коли ця золота молодь примудрилася написати одинадцять популярних фантастичних романів, які лежать на всіх без винятку лотках у метро, не кажучи вже про книжковий ринок? Невже по вісімнадцять годин на добу працюють? А може, цим молодим обдаруванням допомагають горезвісні «бригади з літінституту»?

Але мої міркування грубо перервали: молодий стиляга з бейджем журналіста, котрий стояв поруч зі мною, запитав дволикого письменника Зорича: «А можна особисте запитання — де ви живете?» — «Ми обоє живемо в Харкові й дуже цим пишаємося», — сказала чоловіча половина Олександра Зорича. Ось тут я мало не сповзла на підлогу від несподіванки, позаяк «цілком московська молодь» виявилася цілком немосковською, більше того — у певному сенсі «іноземною». Отож я відчула раптовий приплив інтересу до того, що відбувалося. 

Дуже хотілося дізнатися, що таке «провінційні» письменники в Москві. Я почала слухати й дивитися по-справжньому уважно, а потім скористалася хвилинкою та домовилася про інтерв’ю. З розмови з «провінційними» геніями, втомленими та злими після презентації, з’ясувалося, що обоє Зоричі — кандидати наук і взагалі вундеркінди, куди не подивися. І що в планах у них — ні багато ні мало, а «засунути» братів Стругацьких, так би мовити, тандем проти тандема. І що Олександр і Олександра — не чоловік і дружина й навіть не родичі...

 

— Те, що Олександр Зорич — «подвійна зірка», тандем двох молодих авторів — Алі й Олександра — стало відомо зовсім недавно. Раніше Зорич зберігав найсуворіше інкогніто й, переконана, багато шанувальників Зорича й нині вважають, що Зорич — це одна людина, чоловік. Чому ви вирішили «розкрити карти»?

Аля: Існує розхожа приказка: «святе місце порожнім не буде, коли й попа біс візьме». Ми свідомо допускали в пресу мінімум біографічної інформації, але невдовзі зіштовхнулися з неприємним феноменом: про нас стали багато брехати. Причому неправда ця не була «безневинною» — образливою й навіть компрометуючою. Таким чином, виходило, що наше небажання надавати журналістам інформацію в результаті породжувало брехню.

Олександр: Отож ми прийняли рішення розірвати це порочне коло.

— Років зо два тому я особисто чула від торговця на книжковому ринку, що Зорич — це п’ятеро друзів-москвичів, котрі, побившись об заклад, написали по одному роману в жанрі фентезі. Яку ще «правду» розповідали про Олександра Зорича?

Олександр: Що Зорич — це ностальгічно настроєний майор екс-КДБ, котрий написав цикл про Склепіння Рівноваги для того, щоб у завуальованій художньою вигадкою формі обезсмертити рідну контору...

Аля: Що Зорич — наркоман із великим стажем, на кшталт Баяна Ширянова. І тому в його романах є приховані (!) описи різноманітних психоделічних практик. Проходило повідомлення, що Зорич на дозвіллі займається чаклунством і практичною магією. Навіть «Енциклопедія української фантастики» й та не втрималася від дезінформації й обізвала Зорича «подружнім дуетом». На місці панів-енциклопедистів я б перевіряла інформацію перед тим, як подавати її на сторінках свого видання.

— Олександр Зорич — не «подружній дует»?

Аля: Ні. Ми не подружжя (як Дяченки) й не родичі (як Стругацькі). Ми просто давні друзі, у минулому однокласники. Чомусь нашим співвітчизникам дуже важко повірити в дружбу між чоловіком і жінкою. До речі, за рубежем, а особливо в Америці, такі феномени сприймаються інакше. Більш доброзичливо, без «підморгувань», мовляв «ну ми ж розуміємо, що насправді...»

— Чи не намагався письменник Зорич вийти на зарубіжний ринок?

Олександр: Саме зараз ведемо переговори з німецькими й американськими видавцями.

— Звідки цей гарний псевдонім — «Зорич»?

Олександр: Ми назвалися так на честь Зорича, фаворита цариці Катерини, того самого, про котрого згадується в «Піковій дамі» в Пушкіна. А ім’я Олександр у нас спільне — так вже вийшло.

Аля: Але, головне, прізвище Зорич досить рідкісне, практично немає однофамільців!

— Чим письменник Зорич займається крім написання фантастичних і історичних романів?

Аля: Працює в університеті. Ми з Сашком — викладачі Харківського національного університету (того, що на площі Свободи). Обоє — кандидати наук. Відтак навчаємо студентів і по конференціях роз’їжджаємо. Можна сказати, що ми зраджуємо високій науці з літературою.

Олександрсміхається): Розміняли, виходить, факти на букви й емоції...

— Як усе-таки вдається поєднувати наукову працю й письменництво?

Олександр: Головне в цій справі дисципліна та працездатність. І чіткий розподіл робочого часу. З восьми до дванадцяти — наука, а з години до шести — література. Це я, звісно, жартую. Життя вносить свої корективи в будь-які жорсткі схеми. І все-таки, це загальний принцип.

Аля: Працездатність у нас дуже висока. Просидіти за комп’ютером шістнадцять годин поспіль для нас найчастіше норма. Пам’ятаю, у дитинстві, коли в «Міжнародній панорамі» запускали черговий репортаж про Японію, я все ніяк не могла зрозуміти, хто такі «роботоголіки». Тепер виявилося, що це ми.

— Якось Анна Ахматова спересердя сказала про Чехова в такому сенсі, що медицина для нього була дружиною, а література — коханкою. Якщо скористатися ахматовською аналогією, що для вас, Олександре, дружина?

Олександр: Для мене і дружина, і коханка — це література.

— А що ж тоді наука?

Аля: Для мене наука — щось на кшталт хорошої подруги. Приємно бути разом, але все життя я б їй не присвятила.

Олександр: Я згоден. Проте бути посередніми вченими ані мені, ані Алі не подобається. Ми дуже багато їздимо — на конференції, наукові семінари, навіть в експедиції. Намагаємося, правда, вибирати зарубіжні та з хорошим рівнем, не богадільні всякі, яких у науці також не бракує.

— Нині багато талановитих учених їдуть працювати за контрактом за кордон. Чи не приміряв Зорич на себе таку долю?

Олександр: Збрешу, якщо скажу, що ніколи не приміряв. Приміряв. І не раз. Особливо на світанку туманної юності. Але потім, коли нас почали вельми часто друкувати, платити гонорари, коли про Зорича з’явилися перші статті, я якось перестав ідею від’їзду сприймати всерйоз. Нам і тут цікаво. У цьому «цікаво» закладена суттєва частина нашого патріотизму.

— Які романи Зорича побачать світло найближчим часом?

Олександр: У російського видавництва «Центрполиграф», яке нам нині замість тата й мами, плани на Зорича вельми великі. У видавничому плані стоїть наш новий роман «Консул Содружества». Крім цього, ми вже уклали договір на перевидання всіх романів, які були опубліковані у видавництві «ЭКСМО».

Аля: А потім ще що-небудь напишемо.

— Як довго Зорич працює над романом?

Олександр: Це залежить від роману. І від натхнення. Над романами «Карл, герцог» і «Первый меч Бургундии» ми працювали сім років.

— Не було натхнення?

Аля: Навпаки. Його було занадто багато. Фактично романи були чотири рази переписані наново. Ми з Сашком усе ніяк не могли зупинитися та сказати «Досить! », як жадібний владика в казці про Золоту Антилопу.

— А найкоротший термін роботи над романом?

Олександр: Найкоротший — напевно, півроку. Буває, ми так вживаємося у світ нашої чергової книжки, що готові працювати без вихідних і свят.

— Нині обом складовим письменника Зорича по двадцять вісім років. На мою думку — це шокуюче мало. А вам самим ваша молодість писати не заважає? Адже хочеться, напевно, не лише працювати в цьому житті?

Олександр: Як жартував, якщо я не помиляюся, ще Сомерсет Моем, «молодість — це недолік, що минає з роками».

Аля: Але краще, щоб цей «недолік» зникав якомога повільніше. До речі, про вік. Чомусь у науковому середовищі нам обом увесь час ставлять одне й те ж запитання: «Чи не рано?» Мені от нещодавно охоронець на прохідній університету зробив мимовільний комплімент. Я забула вдома посвідчення, але виявила це лише стоячи перед охоронцем із розпатраною сумочкою. Тут він пожалів мене й запитав співчутливо: «Дівчино, а ви, напевно, вступати?». Я могла б відповісти, що я не «вступати», а «викладати». Але не відповіла. Не люблю розчаровувати людей.

 

С Александром Зоричем беседовала Валентина Новикова, 19 мая 2001

 

К оглавлению раздела

 

Александр Зорич: заберемся повыше?

Хостинг и техническая поддержка: компания R-M-C (www.r-m-c.ru)
Воспроизведение любых материалов с этого сайта в любом виде без письменного согласия А.В.Зорича запрещено. Если Вы заинтересованы в использовании тех или иных материалов – прочтите, пожалуйста, этот текст.

© 1998-2005 Александр ЗОРИЧ  | URL: http://www.zorich.ru/ | Дизайн © 2001 Shotgun Design Group